21:48 25-12-2014 | Новини Прикарпаття
Переглядів: 1218

Замполіт «кіборгів»: Українська армія здатна впоратись власними силами



Ми присутні при народженні нового українського епосу. Становлення диктатури Януковича, її повалення народом, Майдан, російська окупація і відродження української армії. Серед героїв нового часу є і кіровоградські військові – 3-й окремий полк спеціального призначення, яких ми знаємо як легендарних «донецьких кіборгів», захисників аеропорту міста Донецьк.

Влітку у кіровоградських «спецназівців» з’явився новий замполіт. Один із засновників Народного Руху України, депутат трьох скликань, що брав участь у проголошенні Акту Державної незалежності України, створення української армії та законодавчих основ відновленої української державності.

Наприкінці серпня Микола Іванович Поровський написав на своїй сторінці у Facebook наступний статус: «Я від’їжджаю до діючої армії на посаду старшого офіцера армійської бригади. До зустрічі після війни. Ми обов’язково переможемо російського агресора і найманців. Маю честь – підполковник Микола Поровський. Слава Україні!!!».

Зустрічаємось з Миколою Івановичем на території легендарної частини, у його кабінеті. На сейфі залишилася наклейка з прізвищем відповідального – попередника Миколи Поровського, заступника командира частини з виховної роботи 3-го полку спеціального призначення Сергія Сенчева, що загинув влітку в зоні АТО. На стіні – фото засновників блоку «Наша Україна», де по центру – майбутній кіровоградський замполіт Поровський, ліворуч – майбутній президент Порошенко і праворуч — колишній президент Ющенко. Більше ніяких особистих речей, кабінет має суто армійський утилітарний інтер’єр. Микола Поровський має підтягнутий військовий вигляд, чого не очікуєш від 58-річного колишнього політика, депутата кількох скликань і письменника.

- Як ви потрапили до Кіровограда, саме до цієї військової частини?

- Я довго добивався того, щоб бути призваним до війська. Ще у квітні зголосився до Київського військкомату. Через те, що  мій вік більше 55 років, був знятий як офіцер з військового обліку. Тільки після Указу Президента про відновлення на обліку старших офіцерів військомат зважив на моє настійливе прохання і я був призваний до Збройних Сил України. Пройшов лікарську комісію, деякі проблеми зі здоров’ям успішно приховав. Був направлений до артилерійської бригади на посаду старшого офіцера. Бригада переформовувалась на Яворівському полігоні.

Моя праця у цій частині  була надзвичайно корисною і ефективною. Завдяки знайомству із львівським міським головою Садовим та відомими громадськими діячами Львівщини, мені вдалося організувати волонтерську діяльність на допомогу бригаді, бо щойно сформований підрозділ ще не мав нічого, окрім військової форми і зброї. Тож завдяки народній підтримці зі Львова, Дрогобича, Новояворівська волонтерам  вдалося забезпечити  бригаду комп’ютерами і такими дрібницями, як подовжувачі, штекери, трійники, зошити, журнали, телевізори, антени і так далі – все це було доставлено у найкоротший термін. Інспектувати бригаду приїхав командуючий Сухопутними військами, і певно ця діяльність ним була помічена. Коли я доповідав  про роботу з особовим складом бригади, він несподівано сказав:  «Можете не продовжувати, ми не випускали вашу діяльність із поля зору. Готуйтесь до нового призначення. Наказ щодо вас вже готовий, після повернення до Києва я його підпишу».

Тільки коли прийшов наказ, я дізнався, що я їду до Кіровограда, до полку спецпризначення. Напевно, якусь роль у моєму призначенні до спецназу зіграло і те, що у минулому я активно займався альпінізмом – зробив понад 80 сходжень на вершини Кавказу, у мене І розряд із перевищенням, я закінчив школу інструкторів альпінізму, тобто маю спеціальну підготовку із виживання та долання перешкод. Але звісно, що основна причина призначення – це досвід  роботи з особовим складом, знання психології та військового середовища.

- Чи вплинув на ваше призначення той факт, що ви привели до присяги на вірність Україні перший військовий підрозділ новостворених Збройних Сил України?

-   Передусім зазначу, що я був одним із засновників Спілки офіцерів України, яка ще у 1990 році поставила своїм завданням створення української армії. У Верховній Раді І скликання, у день прийняття Акту Незалежності, я написав і вніс проект Постанови про створення Збройних Сил України. Одним із пунктів цієї постанови було передбачено і створення Міністерства Збройних Сил України. Через 15 років про це випадково згадали, і я був нагороджений міністром оборони іменною холодною зброєю.

Цією постановою всі підрозділи  збройних сил Радянського Союзу, які у той час розміщувались на території України, переходили у  підпорядкування  Верховної Ради. «За» проголосувало 256 депутатів. Зазначу, що за Акт державної незалежності проголосував 321  депутат.

- Які настрої тоді були у особового складу військових підрозділів на території України?

- Як член Спілки офіцерів України, я не втрачав зв’язку із армією. У Верховній Раді І і ІІ скликання я працював у Комітеті державної оборони і безпеки, брав участь у розробленні воєнної доктрини і усіх законів військового будівництва, які дали можливість створення збройних сил. Брав і практичну участь у формуванні військових підрозділів, зокрема у розгортанні кадрованого 32-го корпусу в Криму, якій розгорнули з 700 до майже 7000 особового складу. Фактично я працював заступником командира корпусу у питаннях комунікації з органами місцевої влади,та користуючись статусом народного депутата,і з Кабміном, Міністерством оборони. А ще була робота щодо приведення до військової присяги тих військових підрозділів, командування яких вагалося, чи приймати українську присягу, чи виїздити в Росію. Ця діяльність була досить успішною. 14 жовтня 1991 року, на Покрову, я мав високу честь у Рівному приймати військову присягу на вірність українському народу у складі першого рівненського полку, який присягнув Українській державі.

Звісно, тоді відбувалася велика трансформація збройних сил. В Україні було дислоковане 800-тисячне угрупування військ колишнього СССР, і далеко не всі бажали служити українському народу і державі. Пройшло велике скорочення, частина тих, хто не бажали служити, повернулося до своїх країн і республік Російської Федерації, а в Україну прибуло близько 30 тисяч українців-офіцерів із підрозділів Російської федерації . Я багато співпрацював із першим Міністром оборони України Костянтином Морозовим. Тоді постановою Верховної Ради була визначена чисельність Збройних Сил України 420 тисяч. Потім відбувалося поступове скорочення і оптимізація військ. Це була, на мою думку, помилкова політика президентів і Кучми, і Ющенка, коли чисельність ЗСУ скоротили спочатку до 320 тисяч, пізніше – до 220 тисяч. Але найбільшим ударом по могутності ЗСУ стало скасування військового призову. Якраз із наслідком цього недалекоглядного і популістського рішення ми стикнулися сьогодні, коли є нагальна потреба у резервістах-підготовлених офіцерських і сержантських кадрах для захисту територіальної цілісності і незалежності України від агресивних посягань Росії та найманців на Сході країни. Ми маємо недостатньо підготовлених резервістів, гостру потребу у тих, які мають фахову підготовку і яких можна призивати на службу для забезпечення швидкого розгортання підрозділів армії, нарощення її військової потужності.

- Кіровоградський 3-й полк спецназу, «донецькі кіборги», є унікальним підрозділом для української армії? Чи це зразок для оновлення Збройних Сил України під потреби нової оборонної стратегії країни?

- 3-й полк я знав ще з часів його дислокації у Старому Криму. Я приїздив із тодішнім командуючим  32-м корпусом, знайомився з особовим складом. Звісно, тоді навіть не припускав, що матиму честь служити у прославленій військовій частині. Наш полк спецназу у 2013 році зайняв І місце серед усіх військових підрозділів ЗСУ, а на міжнародних змаганнях у Великобританії зайняв ІІІ місце серед команд армійських спеціальних підрозділів світу, де поступився лише командам США і Великобританії. Якраз такі підрозділи швидкого реагування повинні формуватися на контрактній основі з професіоналів, які мають глибоке світоглядне переконання служити українській державі і народу. Але повинні існувати і підрозділи, у яких проходять дійсну строкову службу, для того, щоб забезпечити мобілізаційні резерви на випадок військових дій чи розгортання повномасштабної війни. Дотепер наше вище політичне керівництво країни і депутатський корпус перебували у полоні солодких політичних марень про недоторканість України і її кордонів згідно положень Будапештського меморандуму.

- Ви були депутатом трьох скликань. Де ви себе почуваєте себе більш органічно, у кріслі депутата Верховної Ради чи на військовій службі?

- Краще почуваюсь таки в армії. З дитинства я хотів бути військовим. Але особливого бажання служити в радянській армії в мене не було. З дитинства я був свідомим українцем і знав, що радянська армія окупаційна, хоч у ній служать і українці. Я належав до військової родини. Мій прапрадід брав учать у військовому повстанні проти Росії у 1863 році, був розстріляний у Київській цитаделі. По ньому залишилося двоє малолітніх дітей, яких прихистила і всиновила українська родина. Дід був в армії Української Народної Республіки, а після того – офіцером у польській армії. Коли усували усіх  офіцерів-українців із польської армії в1937році , йому було відмовлено у контракті. Батько був зв’язківцем УПА, а його брат — воїном Червоної Армії і загинув у час війни. Тому у Верховній раді І скликання я знайшов своє місце в Комітеті з питань оборони і державної безпеки. Зараз, перебуваючи у лавах Збройних Сил України, докладаю зусиль для формування, патріотичного світогляду солдат . Корінь України якраз тут, у козацькому краї – Черкащина, Єлизаветградщина. Згадаємо 1919 рік. У складі військ УНР якраз і були переважно жителі півдня Київщини- Кагарлика, Сміли і Єлисаветграда та Катеринослава.

- Ви свідомо відійшли від великої політики останнім часом?

- На певному етапі людина починає розуміти, що у тій сфері діяльності, яку вона провадить, вже чогось більшого не досягне. Після двох скликань у Верховній Раді таке сталося і зі мною. Я брав участь у розробці усіх державотворчих законів, прийнятті Конституції. Більшого у цьому напрямку я не міг досягти. Тому я перейшов у іншу сферу діяльності, працював на посаді першого заступника голови Державного комітету з питань енергозбереження. Там я знову відчув себе на вістрі найважливіших для держави питань – питань забезпечення впровадження енергоефективних технологій і зменшення залежності від газопостачання з Росії . Моя діяльність у цій сфері, я вважаю, була корисною, Я став автором двох законів – «Про альтернативні джерела енергії» та «Про альтернативні види рідкого та газового палива». Працював на цій посаді чотири роки, при чотирьох урядах. Це був зовсім інший досвід законодавчого процесу, інший погляд на речі. Дуже корисна практика.

У 2002 році я був одним з засновників блоку «Нашої України». Тоді я став депутатом ІV скликання, але грандіозних досягнень у тому скликанні, скажемо так, у мене не було. Зате, коли я був вже поза Верховною Радою,  написав 6 книг. І став чи не єдиним із засновників Народного Руху, який написав авторські спогади про ті історичні події в яких доводилось брати участь. А ще нещодавно я видав книгу «За нашу і вашу волю», де описав співпрацю Народного Руху і литовського «Саюдісу» у боротьбі за незалежність Литви і України.

І якби цього не зробив- цілий пласт литовсько-українських стосунків залишився б невідомим. Адже відомості про ті події були у пам’яті усього десятка людей. Багатьох із них вже немає на цьому світі – і В’ячеслава Чорновола, і Михайла Гориня, і Михайла Бойчишина. Якраз тих, хто організовував друк української преси у Литві- нелегальних газет, які потім кур’єри везли в Україну, оминаючи засідки міліції та КГБ . І про міжпарламентську співпрацю, коли литовці передавали нам зразки постанов, які вони приймали в литовському парламенті у час відновлення державності Литви, а ми їх адаптували до наших умов. Як українці допомагали литовцям прориваючи енергетичну блокаду Литви, про акції Народного Руху по всій Україні на підтримку незалежності Литви, протидії агресії російської армії, десантників, які штурмували телевежу і блокували литовський парламент, інші події, які були приховані від стороннього ока.

- Ви були тісно пов`язані з Кримом у період становлення незалежності України. Чому вдалося тоді зберегти проукраїнські настрої на цій території і чому, на вашу думку, ми втратили україноцентристський вплив і допустили появу проросійських впливів на настрої жителів АР? Яке ваше бачення розвитку ситуації, коли Крим знову стане українським?

- У ті часи я очолював організацію «Крим з Україною», коли у 1992 році склалася загрозлива ситуація, розвивалися сепаратистські тенденції, діяло «Республиканское движение Крыма», фінансоване спецслужбами Росії. Тоді нам вдалося погасити цю небезпечну ситуації. Одним з досягнень нашої організації стало те, що ми зібрали 320 підписів найвідоміших науковців, громадських діячів, директорів підприємств. Криму під зверненням до кримчан про те, що Крим повинен бути з Україною. Ми надрукували це звернення півмільйонним накладом. Це певною мірою вплинуло на позицію кримчан. Згодом ця робота була послаблена через відсутність фінансування і підтримку з боку як меценатів, так і держави. Та ідея, яку висунув комітет ГО «Крим з Україною» про укладення договорів про дружбу і співпрацю між місцевими радами Криму і інших регіонів України, не була реалізована у повній мірі, але це сприяло консолідації. Це були невеличкі прояви тієї роботи, яку треба було тисячократно посилити і тримати це під державним контролем.

Пізніше з боку президентів, особливо Януковича, була інша концепція – протиставлення територій, використання гасел мовних, культурних розбіжностей, національної ідентичності, хто кого годує і так далі. Це і призвело до розвитку тих сепаратистських настроїв, які проявилися так трагічно. А за часів президента Ющенка була допущена стратегічна помилка – формування військових частин на основі місцевого контингенту. Тому у Феодосії, наприклад, утворилася ситуація, коли з 700 бійців батальйону морської піхоти тільки біля 200 лишилися вірними військовій присязі. Решта – це набрані з кримчан, які за своїми світоглядними позиціями були такими ж сепаратистами як і ті, хто приходили до воріт військових частин їх блокувати. Відбулася зрада українській присязі, зрада громадянства. Згадується з цього приводу фраза покійного російського генерала Лебедя: «пошли, как дурак за морковкой». Кремлівські агенти -провокатори показали морквинку «підвищення пенсій, виплати, як у Росії, всім заплатять», і забули люди християнський принцип – не спокушайся.

На мою думку, повернення Криму до України – це перспектива 1,5-3 років. Ця історія – не нова. Вона має аналог у 1919 році, у спогадах гетьман Скоропадський писав, що в Криму з’явилися тенденції від’єднання від України. Він наказав державній варті припинити доставку до Криму хліба і овочів х Херсонщини. Через кілька місяців приїхала делегація з Криму, яка присягнулася на вірність Україні.

Україна давала 4,5 млрд грн дотацій Криму. Для підприємців були спрощені умови надавати послуги приїжджім. До Криму приїздило понад 4 млн. відпочиваючих з України. У складі Росії курорти Криму ніколи не матимуть такого попиту, як в Україні. Крим не забезпечує себе водою, і енергетичні потреби також. У силу природнього розташування він є невід’ємною частиною України. Не кажучи вже про економічні зв’язки. Тому це питання часу.

- Донецьк був українським. Чому склалася така ситуація, що частина населення Донбасу підтримує агресію російських військ?

- Донеччина дала Україні такі видатні постаті, як Іван Дзюба, патріарх Філарет, Володимир Сосюра і сотні інших імен. Та українські села Донеччини були вимордувані під час Голодомору, а на їх місце цілеспрямовано заселяли арештантів і злочинців і просто переселенців з Росії. Тому там і була довгі роки така криміногенна ситуація.

Але в Донбасі були і міцні українські позиції. Я бував у Донецьку періодично з часів першого з’їзду шахтарів Радянського Союзу, виступав на цьому з’їзді, від імені Верховної Ради виносив певні пропозиції. Утримання Донбасу обходилося Україні у 23 млрд гривень дотацій. У значній мірі на цьому фінансуванні наживалися ті, які потім стали олігархами. Дотації отримували не тільки на вугілля, добуте із шахт, але й під виглядом вугілля на породу, котру скидали на терикони. Але зверніть увагу, до останнього часу шахтарі не брали участі у сепаратистських бандформуваннях створеними так званою ДНР, тому що вони чудово розуміли – їх дотаційні шахти з глибиною залягання вугілля на 1,5 км і глибше є нерентабельними і неконкурентноздатними у порівнянні з російськими шахтами, де вугілля добувається взагалі відкритим способом, екскаваторами. Навіть з чисто економічних міркувань Донеччина зацікавлена у перебуванні у складі єдиної України.

Але спрацювали злочинні клани, бандитські угруповування, тісно пов’язані з Януковичем. Вони зрозуміли, що з приходом нової влади в Україні постане питання: а яким шляхом було привласнено 7 тис. підприємств сімейним кланом Януковича, кого вбивали бригади Аліка Грека і Ахметова у 90-ті і як привласнювали власність жертв і як цей злочинний клан прийшов до влади? Перші банди бойовиків, які чинили спротив українській армії, якраз і були охоронні структури Ахметова, а фактично воєнізовані підрозділи приватної армії набраної з колишніх військових, озброєні нелегальною зброєю, і які почали бойові дії, захищаючи майно, статки злочинного клану Януковича.

- Чому українські військові докладають стільки зусиль з оборони донецького аеропорту, а агресор йде на величезні втрати, намагаючись його взяти під свій контроль?

- Донецький аеропорт — дуже зручна оборонна позиція, яка дозволяє тримати окупантів під загрозою звільнення цілого міста. Іншої настільки ж зручної позиції поблизу просто немає. Тому ця позиція змушує ворога тримати там значні сили сепаратистів і окупантів. Зрештою, це наша присутність на околицях Донецька.

- Чи вважаєте ви, що проти нас вже ведеться повноцінна війна з боку Росії, чи це тільки початок більшого вторгнення на територію України?

- Зараз йде повноцінна неоголошена як ще називають «гібридна» війна Росії проти України . В Україні діє близько 20 тис. російських військовослужбовців, які формально оформили відпустку із військових підрозділів РФ. Там також воюють проти української армії кадировські бойовики з повним забезпеченням російською армією.

У боях проти російських найманців і сепаратистів наш полк під командуванням полковника Пікуліна, який  під час АТО разом з бійцями брав участь в усіх бойових операціях,  підтвердив, що він є найкращим підрозділом ЗСУ і виконав усі в поставлені перед ним бойові завдання, у тому числі – з оборони донецького аеропорту. Саме командир загону нашого полку полковник Трепак очолював впродовж кількох місяців оборону донецького аеропорту, кілька десятків наших офіцерів за подвиги в боях нагороджені орденами «Богдана Хмельницького», а полковник Трепак нагороджений цим орденом двічі. Наш полк поніс і втрати і на Саур-Могилі і під Іловайськом, і у донецькому аеропорту. Але це не зламало дух солдат і офіцерів.

Я думаю, що на зиму ситуація на Донбасі перейде у в’ялотекучу фазу. Можливостей сепаратистів забезпечувати мінімальні потреби населення на всій зайнятій ними території немає, Росія стикнулася із величезними проблемами у фінансовій сфері, експортних галузях економіки, втратою зовнішніх ринків .Нині Росія не здатна забезпечувати потреби і власної армії, не кажучи вже про проблеми фінансування і забезпечення бандформувань сепаратистів.

У часи Радянського Союзу Україна давала 20% складу радянської армії, при чому її найбільш боєздатних підрозділів. Це були грамотні, фахово підготовлені офіцери й солдати. За останні часи відсоток неслов’янського населення, для якого далекі гасла «русского мира», у складі російської армії значно зріс, позначились на складі армії РФ і демографічні проблеми. Так, у Росії є кілька десятків боєздатних спеціальних підрозділів, але загалом чисельність особового складу боєздатних формувань російської армії не перевищує 200 тис. З такою потугою, українська армія здатна впоратись і власними силами, не вдаючись до зовнішньої військової допомоги з боку західних країн. Зрештою, згадаємо події зими 1939 року, коли 4,5 млн. фінів протистояло майже 200 млн. Радянському Союзу. 200 тисячна, а потім і 500 тисячна Червона армія виявилась неспроможною подолати героїчний опір фінського народу і невеликої, але дуже боєздатної фінської армії під командуванням генерала Маннергейма.


 


Коментарі (0)
Ваше ім’я:
 
Коментар:
 
 
 
 

Онлайн-підписка від ПриватБанку

Останні новини

 
09-06-2017
 
08:22
Івано-Франківська УГП визначилася з обласним керівництвом
 
01-06-2017
 
12:27
Захистімо дітей від російської агресії!1
 
31-05-2017
 
13:44
ВОЛЯ-РУХ НОВИХ СИЛ під Мінюстом вимагали припинити політичне рейдерство1
 
 
10:45
Євген Нищук: Ми повинні дбати про свою цілісність, свою ідентифікацію
 
30-05-2017
 
00:51
Микола Томенко розпочав зйомки фільму про Галич1
 
 
00:40
18-річний юнак загинув через незаконну "тарзанку" (відео)1
 
29-05-2017
 
15:19
Щастя не оминеш
 
 
15:11
Мототрек у Галичі: відверті дебати про спорт і спокій
 
 
10:09
Івано-Франківський осередок Галицької Партії обрав нове керівництво
 
25-05-2017
 
01:34
Найцікавіші новини програми «Аргумент Гончарової» на минулому тижні з 15.05 по 19.05.20171
 
 
01:18
«Думаєте, жінки, які приїздять з Італії, розповідають правду?!
 
24-05-2016
 
17:47
У жахливій ДТП загинув двадцятирічний юнак (фото)
 
05-05-2016
 
12:52
Литва заборонила в’їзд на свою територію 46 особам, яких пов’язують із засудженням Н.Савченко2
 
04-05-2016
 
13:02
НСЖУ оприлюднила список “Ворогів реформування преси”
 
27-04-2016
 
12:20
Затверджено остаточну ціну на газ для населення1
 
 
11:22
Сьогодні відбудеться розіграш безкоштовних путівок у Дитячий табір «Артек-Буковель» від благодійного фонду «Новий Івано-Франківськ»1
 
 
10:54
Шустеру "шиють" ще одну справу1
 
 
07:56
Перший Національний телеканал відмовився транслювати концерт Оксани Білозір
 
 
07:41
Електроопори на вул.Незалежності у Івано-франківську прикрасять квітами1
 
26-04-2016
 
23:00
У Києві внаслідок перестрілки поранено поліцейського
 
 

Опитування

Голосування завершено!

Хто на Вашу думку має найбільші шанси очолити Івано-Франківську обласну раду?
 
Микола Палійчук
Михайло Вишиванюк
Юрій Романюк
Роман Онуфріїв
Сергій Адамович
Олександр Шевченко
Руслан Гусак
Дмитро Дзвінчук
Манолій Піцуряк
Василь Скрипничук
Зіновій Митник
Остап Дзеса
Петро Шкутяк
Олександр Джура
Ігор Насалик
 
Проголосувало: 299
 

Партнери

НАША КНОПКА

 
 

Ліхтарі рекомендують

 
Робота, вакансії, резюме на
  http://job.ukr.net.
Популярні фільми прокату на
  KINOafisha.ua.
Програма телепередач на
  TVgid.ua.
Новини UKR.NET:
  політика, економіка, спорт та ін.